— Хто там? А, це ти... Заходь, я на тебе чекав.
— Ти не міг знати, що я прийду саме сьогодні.
— Так, але ти до мене останнім часом дуже часто заглядала. От я і чекав.
— Я багато до кого заглядаю. Мені цікаво як ви живете. У мене ж цього немає.
— Ти хотіла б це мати?
— У мене є призначення, і не має значення чого я хочу, а чого ні. Є тільки те що я роблю. Я була завжди, і завжди буду. Одне без іншого існувати не може.
— Але тобі все ж таки цікаво. І як тобі моє? Ти так часто приходила, і різне бачила. Тож розкажи що думаєш.
— Якщо ти думаєш, що твоє чимось краще чи гірше ніж у інших, ти помиляєшся. Інколи ваші нитки настільки заплутані, що навіть я не можу знайти їх кінці, тому час від часу заглядаю, перевіряю коли мені необхідно буде виконати своє призначення.
— Тоді скажи що мене чекає там?
— Я не знаю. Я тільки підвожу вас до дверей. Останній крок ви робите самі. І для кожного двері відкривають іншу дорогу. І навіть якби я знала, ти дійсно хотів би знати що там?
— Насправді ні...
— Така ж відповідь як і у всіх. Вам усім страшно, і тільки одиниці це признають.
— Ти права... Але невже тобі ніколи не було цікаво що там?
— Ні, бо я туди ніколи не потраплю.
— А ти хотіла б туди потрапити? Перейти цю межу, стати перед дверима, щоб тебе також до них хтось провів?
— Я відповім так як і тим хто був до тебе: у мене є те що є, і немає того чого немає. І те й інше я ціную. І цим ми відрізняємося. Ви, як правило цінуєте щось одне.
— Я тебе не зрозумів.
— Як і всі інші до тебе.
— Добре, вистачає цих пустих балачок. Я готовий. Веди мене.
— Насправді я прийшла не до тебе. Просто плутанина ниток привела мене сюди. Ти заговорив перший, я ж відповіла. Одиниці перші починають зі мною говорити. От мені і стало цікаво.
— А до кого ти прийшла?
— Ти дізнаєшся згодом. Не в моєму праві тобі це казати.
— А скільки тоді мені ще лишилося?
— Ти дізнаєшся про це, коли я прийду до тебе...
